- Лілія Кондратюк
- Співпраця НДО та закладів культури
- Read Time: 1 min
- Перегляди: 1336
Культурне життя нашої країни, безумовно, має цікаву та складну історію, тож на сторінках нашого видання ми вирішили розповідати не лише про сьогоднішній день української культури, а й про початок цього життя. Сподіваємося, що вам буде цікаво. Якщо у вас вникло бажання поділитися своїми спогадами – пишіть нам, запрошуйте наших кореспондентів.
В мальовничій долині, на берегах невеличкої річечки Журавка, розкинулось село Червоний кут, що на Одещині. Сміливі і талановиті нащадки вільних селян і козаків проживали тут вже більш ніж два століття. Вранці, коли люди їхали на степ і ввечері, коли поверталися з роботи в надвечірній тиші звучали чарівні мелодії народних пісень. Пісня завжди допомагала людям в їхній повсякденній важкій праці. Пісня – це натхнення і дух народу, пісня була завжди… І тоді коли на селі не було електрики і тоді коли радіо було великим дивом. За спогадами дітей війни Вихристенків, де всі діти вміли співати, а вміння грати на скрипці, гармошці чи ударних інструментах передавались від діда прадіда. Ініціативна молодь об’єднувалась в оркестр. Молодь завжди прагнула створити культурні осередки – це були вечорниці (взимку) або, влітку, всі збирались на «круг» - площадка, яку називали «Джок». Тут кожний міг проявити свої таланти – співали, грали, танцювали, проводили різні ігри, звучав гумор та дотепні жарти.
Село тоді було велике, молоді було багато, тому виникла необхідність збудувати клуб. Але в післявоєнний період колгоспи були злиденними, навіть коней не вистачало, все забрала війна. Тому клуб вирішили будувати своїми силами. Збирали толоки, замішували краску (земля, пісок, глина, солома). Місили і коні, і люди. А потім, на вихідних, будували. Вікна, двері, сцену та стільці виготовили в плотні місцеві умільці. Клуб мав земляну підлогу та дах з очерету. Але радощам не було меж. Стомлена важкою денною працею, але щаслива молодь ввечері мчалась до клубу. Там можна було подивитись кінофільми. До і після демонстрації фільму були танці під баян або патефон. Клуб став осередком культури на селі. Працювала бібліотека. Тут можна було ознайомитись не тільки з українською, російською, але й зарубіжною класикою, а також творами В.І.Леніна, К.Маркса, Ф.Енгельса. Для дітей теж було достатньо літератури. Завідуюча бібліотеки Горб В.Т. намагалась якомога більше залучити читачів. Виїздила на тракторні і польові степи, тваринницькі ферми з лекціями та ознайомлювала з новинками літератури.
Співпрацював клуб і зі школою, за ініціативи завідуючого клубом Трегубенка О.М. та вчителя музики в 60-70-х роках Трегубенка М.М. Був організований чотирьохголосний хор, що налічував до сотні учасників різного віку – це були і молодь і сивочолі ветерани. Хор був відомий не тільки за межами району, а навіть був учасником конкурсів-оглядів художньої самодіяльності області. Витрати, пов’язані із діяльністю хору та інших видів художньої самодіяльності брали на себе колгоспи (їх в селі було два). Але в 1966 році клуб визнали аварійним, тому довелося тимчасово перебиратися в церкву, яку було закрито ще з 1962 року. В 1969 минуло три роки і колгоспи збудували новий сучасний клуб, та ще й купили нове концертне фортепіано, на якому спочатку вмів грати наш вчитель музики Трегубенко М.М., який, до речі, закінчив одеську консерваторію, але на диво всім продовжував працювати в селі.
Шкільний хор та вокальний ансамбль , яким він керував, завжди займав перші місця на районному огляді художньої самодіяльності. Склалась багаторічна традиція , що шкільна художня самодіяльність показувалась на клубній сцені. В клубі збиралось все село, «голці ніде було впасти». До шкільних виступів залучалась сільська молодь: звучали гуморески, показували сценки, грали на музичних інструментах. Концерт тривав декілька годин . перед такими концертами обов’язково проводились лекції, їх читали або завідуючий клубом або директор школи, голова колгоспу.
Лекції були на різні теми: політичні, морально-етичні, патріотичні. Часто з цим же репертуаром виїздили виступати в інші села. Транспортом забезпечував колгосп. З кращими номерами виступали на районних оглядах художньої самодіяльності. Переможці їхали на обласний огляд. Приїздили і в наше село учасники художньої самодіяльності з інших сел. Завідуючий клубом запрошував до нашого клубу навіть артистів з обласної філармонії. Плата за квитки була помірною. Приїздили з обласного центру і театральні колективи з виставками.
На великі свята колгосп звозив бажаючих з інших сіл до центрального колгоспного будинку культури, куди приїздили з виставами та концертами артисти з обласного центру. В 70-80 роках створювались колективи художньої самодіяльності вчителів та іншої інтелігенції села. В 80-90 роках на Новий рік в клубах проводили костюмовані бал-маскаради, конкурси, концерти, танці. За кращі виступи вручались призи, подарунки за рахунок колгоспу.
Минув час. Змінилось село. Деякі села зникли взагалі. А в тих селах, де ще є молодь, її дуже мало. Ніяке телебачення, комп’ютери чи Інтернет не замінять живого спілкування. Молодь не стала менш талановитою, тому її потреби в самовираженні не зникли. Молодь потребує, щоб її помітили, дали можливість розвивати свої таланти, для цього в першу чергу потрібно організувати здорове дозвілля прикладом є робота клубів в 50-60-х роках.
* - «НДО-Інформ» №3 (38), 2010
В Україні сьогодні, у більшості випадків, зберігаються застарілі підходи до формування державної політики у сфері культури, коли держава прагне опікати культуру, уникаючи її самостійності. Національна культура виявилася неспроможною до конкуренції зі світовим культурним простором, а рішення державних органів подекуди не відповідають вимогам сучасності та потребам суспільства.
Черговою учасницею нашої дискусії з проблем будинків культури, взаємодії громадських організацій та закладів культури стала Бугайова Наталія Анатоліївна, заступник директора з виховної роботи загальноосвітньої школи №2, селище міського типу Нова Прага (Олександрійський район).
Прихильники німецької теорії трьох літер 
