Розвиток громад

14-15 вересня за ініціативи обласної наукової універсальної бібліотеки в Рівному відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція «Історична Волинь та проблеми духовного відродження України», проведена за результатами роботи Консорціуму «Історична Волинь». Мета цього проекту – створення в мережі Інтернет електронної бібліотеки повних текстів рідкісних і цінних документів із використанням ресурсів обласних бібліотек, краєзнавчих музеїв, історико-культурних заповідників Рівненської, Житомирської, Тернопільської, Волинської, Хмельницької та Брестської (республіка Білорусь) областей, а також Національної Бібліотеки України ім. В.І.Вернадського, Державної Історичної бібліотеки України (м. Київ), Воєводської публічної бібліотеки (м. Ольштин, Польща), що мають об’ємні фонди, пов’язані із історико-культурною спадщиною Волині, починаючи від ХVІ століття. Нагадаємо, що базою даних згаданого вище консорціуму є «Книгодрукування» (дослідження книг та книжкової справи на Волині); «Етнографія та фольклор» (особливості побуту, звичаїв, культури волинської місцевості); «Освіта й наукове життя» (історія становлення та розвитку виховання і навчання населення Волині, створення системи освітніх закладів); «Релігія» (відносини в духовній сфері, що складалися у відповідності до релігійної свідомості та існували за допомогою релігійної діяльності); «Культура та мистецтво» (матеріальні та духовні цінності, створені жителями Великої Волині); «Літературне життя» (сукупність наукових, художніх та інших творів); «Суспільно – політичне життя» (дослідження сфери історико – політичного розвитку, відносин та становища жителів Волині у суспільстві); а також «Історія та історичні науки»; «Народне господарство краю»; «Край в цілому, міста та райони краю»; «Автореферати дисертаційних досліджень»; «Бібліографічний покажчик».

Для обговорення актуальних проблем учасники заходу були запрошені до роботи у п’яти секціях:

«Бібліотеки, архіви та музеї як центри концентрації інтелекту на волинських теренах»; «Волинь у наукових дослідженнях: історичний аспект»; «Історико-культурні діячі волинського краю в історичній ретроспективі»; «Замкове і садово-паркове мистецтво Волині у культурній практиці України», «Фольклорно-етнографічні традиції Волині: історичний контекст».

У цьому заході, крім, власне, учасників проекту, взяли участь й фахівці державного архіву Рівненської області, Рівненського обласного краєзнавчого музею, Інституту досліджень Волині у Рівному (його філії), Інституту дослідження української діаспори при Національному університеті «Острозька академія», міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство», Волинського центру історичних та геофізичних досліджень «Рівне-Суренж», а також краєзнавці, представники регіональних вищих навчальних закладів та представники навчальних закладів релігійного профілю.

Підготовлений за результатами проведення конференції, за участю представників кафедри культурології державного гуманітарного університету, збірник наукових праць («Актуальні питання культурології». Вип.9. – Рівне, 2010. – 181 с.) увібрав і розвідки окремих науковців із вищих навчальних закладів, що намагаються розширити розробку цієї культурно-мистецької проблематики, дати своє бачення проблем культурологічної науки та ролі установ культури у цьому процесі.

Тож обговорений та опублікований матеріал стане ще одним кроком на шляху до вивчення вітчизняної культурної спадщини.

* - НДО-Інформ №4(39), 2010

Поняття «анімація» має латинське походження (anima - вітер, повітря, душа; animatus - натхнення) і означає наснагу, одухотворення, стимулювання життєвих сил, залучення до активності.

Термін «анімація» вперше з’явився на початку ХХ ст. у Франції у зв’язку з введенням закону про створення різних неполітичних асоціацій (1901 рік). До цього року різні соціальні об’єднання людей (за інтересами, за способом заповнення дозвілля і т.і.) існували поза конкретною політичною дією, очевидною або прихованою. Після 1901 року ситуація різко змінилася: збільшився обсяг вільного часу населення за рахунок поступового скорочення робочого часу. Почали отримувати розвиток аматорські асоціації (об’єднання), що потребувало відповідного юридичного оформлення. У той час асоціація розглядалася в якості підозрілого посередника між індівідом і державою, що прагнув всіляко принизити владу останнього».

Спочатку виникає анімація як діяльність, спрямована на те, щоб провокувати і посилювати живий інтерес до культури, художньої творчості.

Сьогодні термін «анімація» використовується у вузькому і широкому значенні слова. Вузький сенс характеризує організацію дозвільної діяльності: «Анімація (сфера розваг) - організація дозвілля в готелях, на корпоративних заходах, дитячих святах; напрямок, що припускає особисту участь відпочиваючих у культурно-масових заходах». Анімація у вузькому сенсі слова розглядається як діяльність з розробки та поданням спеціальних програм проведення вільного часу. Анімаційні програми включають спортивні игри та змагання, танцювальні вечори, карнавали, ігри, хоббі, заняття, що входять до сфери духовних інтересів і т.п. Отже, аніматор у вузькому значенні слова – спеціаліст, що займається розробкою індивідуальних і колективних програм проведення дозвілля, що орієнтує людину в розмаїтті видів дозвілля, організує повноцінне дозвілля. Деякі дослідники проводять аналогію між сучасним аніматором в області дозвілля та «масовиком-витівником» радянських часів. В Україні та за кордоном в поняття культурного дозвілля вкладається різний сенс. У нашій країні традиційно дозвілля розглядається не лише як «чистий» відпочинок, а носить виховний і пізнавальний характер. Ця традиція зберігається і сьогодні, особливо при організації дитячого та юнацького дозвілля. Таким чином, одна з актуальних проблем, пов’язана з моральним оздоровленням суспільства і його майбутнім, - пошук оптимальних варіантів, а також визначення пріоритетів в організації і змісті дозвілля. Аніматор дозвільної діяльності повинен перш за все допомогти людині зорієнтуватися в різноманітті видів дозвілля, здійснити інтенсивний пошук «дозвіллєвої справи» з урахуванням його особистісних потреб. У завдання такого аніматора входить уміння організувати культурний відпочинок, який є засобом не тільки позбавлення від утоми, але і нейтралізації негативних впливів повсякденного життя. При організації такого відпочинку необхідно продумати програму розваг, здатних відвернути людину від її повсякденних проблем. Відпочинок, що поєднується з розвагами, завжди буде активним, буде відрізнятися високим рівнем емоційності і тому буде давати психологічну розрядку. Важливо тільки правильно його планувати, наповнювати яскравими видовищними заходами, обмінами, поїздками, походами, змаганнями, жартами, іграми.

О.І Черниш проаналізувала діяльність традиційних культурно-дозвіллєвих організацій Франції, що мають досвід анімаційної роботи.  Сотні театрів і кінозалів, розгалуджена мережа спортивних айданчиків, чудові парки – все це є доступним для кожного «середнього» городянина. Однак все більше і більше жителі міст країн Західної Європи воліють проводити своє дозвілля, вдавшись до допомоги Асоціацій культурного розвитку (АДАК), які зародилися у 1990-х роках в Парижі. АДАК підпорядковується управлінню культури міської мерії. Основною метою діяльності асоціації є надання людям можливості вибрати собі хобі до смаку, спробувати відкрити в самому собі якісь незвідані здібності. У 25 міста у Франції зараз працюють приблизно по 400 майстерень, що охоплюють у цілому 175 найрізноманітніших напрямків. Так, наприклад, у культурному центрі в Парижі, що об’єднав кілька майстерень, працюють секції ікебани і китайського живопису, тут також можна спробувати свої сили у заняттях музикою за допомогою комп’ютера. Є майстерні, які називаються ательє: палітурної і столярної справи, класичного танцю і скульптури, ритмічної гімнастики, тощо. Ці ательє виступають свого роду культурними центрами міських кварталів, місцем, де можуть зібратися ентузіасти, щиро захоплені тією чи іншою справою. Більшість людей, що постійно відвідує майстерні, живуть неподалік від них, є сусідами. Подібні центри допомагають пізнати одне одного, а іноді пізнати і самих себе, свої нерозкриті можливості і здібності. Не випадково дослівний переклад із французької офіційної назви цих центрів звучить приблизно так – «ательє культурного самовираження і добросусідства».

Даний досвід важко переоцінити. Разом з тим не слід обмежувати сутність і специфіку анімації лише дозвілєвою діяльністю, оскільки вельми важливою складовою цього процесу є світоглядний (смисловий) потенціал.

Включення до складу анімації світоглядного потенціалу наближає нас до розуміння анімації в широкому розумінні слова як соціокультурного явища. У цьому аспекті поняття «анімація» дозволяє, з одного боку, досить точно охарактеризувати цілі соціокультурної діяльності, виявити її консолідуючий (об’єднуєднуючий) характер, а з іншого - позначити внутрішній аспект взаємовідносин суб’єктів соціокультурного процесу (особливі способи спілкування, діалогу, наповненого участю, почуттям, дією). У зв’язку з цим слід зазначити, що в сучасній науці застосування поняття «анімація» пов’язане здебільшого з іншим аспектом, тобто це поняття використовується в основному для характеристики відносин. У цьому плані типова думка французької дослідниці проблематики соціокультурної анімації Анн-Марі Гурдон про те, що при згадуванні слова анімація мова йде не про пожвавлення тіла та неживої матерії, а про пожвавлення відносин між індивідами та соціальними групами. Схожу думку висловлює і М. Сімоно, визначаючи соціокультурну анімацію як галузь суспільного життя, учасники якого ставлять перед собою за мету певну зміну поведінки в міжособистісних і колективних відносинах шляхом прямих впливів на індивідів. Зрозуміло, що цей вплив здійснюється аніматором головним чином за допомогою різноманітних видів діяльності. Якщо говорити про функції аніматора, то потрібно сказати, що він виконує роль активатора або каталізатора локальних процесів розвитку місцевих спільнот. У його завдання входить надання послуг, спрямованих на надання допомоги місцевій громаді або якоїсь групи громадян у самостійному вирішенні їхніх проблем.

Актуальність практичного аспекту суспільної анімації обґрунтовується в інтерв’ю Л. Абрамова, яке він дав «Дзеркалу тижня»: «Ми дуже марнотратна нація, хоча й небагата. Наскільки сьогодні ефективна розгалуджена мережа клубів і будинків культури, отримана нами від попередніх поколінь? За радянських часів вони виконували ідеологічну функцію. Тепер же, крім культурно-просвітницької роботи, вони можуть і повинні допомагати вирішувати реальні проблеми реальних громадян. Вони повинні стати інститутом, без якого громадяни не можуть жити. Тоді у них буде майбутнє. Люди не вірять, що настануть зміни на краще. Якщо ми будемо закликати до якихось загальних речей, наприклад - візьміться всі разом і зробіть своє життя кращим, - ми нічого не досягнемо. У нас не вистачить ресурсів, сил, щоб вирішити суспільні проблеми. А у людей залишиться психологічна травма від поразки. Але є підхід, випробуваний у світі: «Думай глобально, дій локально!» Можна ж організувати мешканців під’їзду, щоб його регулярно прибирати? Можна. Так само можна разом з батьками дітей, які відвідують якийсь конкретний дитсадок, облаштувати там гарну ігрову кімнату. Це все приклади корисних громадських дій, які закріплюють позитивний досвід. Людині, яка брала в цьому участь, простіше відгукнутися і на більш значущі ініціативи, оскільки вона переконалася, що ефективна взаємодія можлива. Такими речами у нас займаються самородки, а потрібно, щоб займалися професіонали. У всьому світі їх називають аніматорами та навчають за спеціальними програмами. У Великобританії - це чи не університетська спеціальність, широко розгорнуто таке навчання і в Польщі».

На сучасному етапі розвитку суспільства актуалізується завдання створення спеціальних анімаційних інформаційно-методичних центрів не тільки з організації діяльного дозвілля, а й з розвитку територіальної громади. Таким центром може стати будинок культури, що сприяє вирішенню життєво важливих для людини проблем морально-етичного, соціального і матеріального характеру.

Про доцільність створення таких об’єднань свідчать результати дослідження Л. В. Тарасова, який узагальнив основні напрямки, діяльність і методи роботи Європейської асоціації аніматорів (ENOA), що об’єднує аніматорів багатьох європейських країн. Мета ENOA полягає в тому, щоб показати, що в кожного є можливість щось робити для поліпшення свого життя; повернути людям бажання працювати для себе і суспільства; задіяти потенціал конкретних учасників проекту і місцевих організацій; закріпити зв’язки конкретних людей  з місцевими організаціями для здійснення спільних проектів надалі; використовувати навички конкретного індивіда для того, щоб забезпечити його участь у тій сфері діяльності, що могла б забезпечити його подальший розвиток у плані самоорганізації.

В.З. Дуліков описує один із проектів ENOA у таборах біженців Боснії і Герцеговини. Ініціатори проекту констатують, що гуманітарна допомога біженцям найчастіше концентрується навколо задоволення основних потреб людини у їжі, житлі і безпеці. Але проблеми біженців мають і психологічний характер. Сотні людей, позбавлених житла, проводять багато часу в таборах. У них народжуються діти, які взагалі не мають уявлення про цивілізоване життя. У результаті цього люди стають пасивними, сприймають себе викинутими із соціального, культурного і політичного життя, як у таборі, так і за його межами. Почуття безпорадності, розпачу, безсилля – звичайні явища серед них. Люди вважають, що не можуть ні на що впливати в суспільстві і не можуть змінити своє власне життя.  Методика проекту передбачає втручання аніматорів у повсякденне життя біженців на рівних з ними умовах. Головним завданням є активізація здібностей біженців для того, щоб зробити їх самодостатніми і здатними до самореалізації. Аніматори стверджують, що крім ,,основних” потреб біженці мають соціальні потреби. Одна з них – потреба в активному суспільному, культурному і політичному житті. Аналіз методики соціокультурної анімації в таборах Боснії і Герцеговини показує, що її культурно-дозвіллєва частина є тільки початковим етапом роботи, що дозволяє створити довірливі стосунки для подальшої роботи. Перший крок – встановлення дружньої атмосфери з населенням табору. Щоб привернути увагу і підняти інтерес до того що відбувається, використовуються техніки вуличної анімації: театралізовані вистави, ігри. Вони допомагають знайти контакт як з молодим, так і з дорослим населенням. Ці контакти служать твердим фундаментом для формування подальших робочих відносин. Вулична анімація – перший крок до розпізнання того, чого хочуть молоді люди, які навички вони мають. Але у визначений момент, пишуть автори проекту, використання цієї техніки треба припинити, інакше анімація ризикує стати розвагою.

За початковим етапом іде сходинка, що має на меті виявити навички людей. Якщо конкретних навичок аніматори не змогли знайти, то за допомогою ,,нерегламентованого мозкового штурму” виявляються приховані здібності, такі, як артистизм, рукоділля, кулінарія тощо. Головні питання, на які людина повинна відповісти, наступні: ,,Що я вмію?”; ,,Як я можу це використовувати?”; ,,Як я можу влитися  в роботу табору?”. Виявлені навички використовувалися надалі у процесі анімації, так вулична анімація переростає в соціокультурну. На основі виявлених навичок формуються майстерні, починається розвиток соціальних зв’язків. На цьому етапі головним завданням є допомога в реалізації конкретних ідей. Ключове питання звучить так: ,,Що найбільш цінне для біженців у їх соціокультурній реабілітації?” Прикладом роботи на даному етапі може бути робота в ,,конструкторській майстерні”. Метою відкриття даної майстерні було залучення чоловіків (дорослих і підлітків) до поліпшення власних умов життя, стимулювання чоловіків до праці. Завдання аніматора тут зводилося до того, щоб заохочувати ініціативу, прийняття людьми відповідальності на себе і стимулювати активну участь у житті табору. У цьому процесі центр уваги поступово переміщується на ті види діяльності, що далі можуть бути продовжені без участі аніматорів.

Таким чином, робота з біженцями свідчить про те що анімація може застосовуватися не лише  з метою культурно-дозвіллєвої діяльності, проведення вільного часу, а й сприяння психологічній реабілітації, виходу особистості з кризової ситуації, сприяння саморозкриттю і самореалізації людини.

Теоретичне обґрунтування широкого сенсу поняття анімація пов’язане з організацією всіх компонентів соціокультурного середовища спільноти. Узагальнюючи теоретичні ідеї анімації та досвід організації соціально-культурної діяльності в низці зарубіжних країн, один з провідних вітчизняних фахівців у галузі культурно-дозвільної діяльності Є. Б. Мамбеков  стверджує, що анімацію не можна просто віднести до однієї з багатьох професійних галузей людської діяльності. Аніматорів виявляють не лише у сфері культури і мистецтва, але також у світі комерції, праці, охорони здоров’я, юстиції та ін. Є.Б. Мамбеков пише, що соціокультурна анімація стосується всього ансамблю повсякденного життя індивіда - праці, громадянської та політичної активності, стосунків з оточуючими, їх культури. Не можна розцінювати соціокультурну анімацію як просту техніку організації дозвілля. Дослідник визначає соціокультурну анімацію як частину культурної та виховної системи суспільства, яка може бути представлена у вигляді особливої моделі організації соціокультурної діяльності:

• як сукупність елементів (установи, державні органи, організації, добровільні асоціації, аніматори, аудиторія), що знаходяться в постійних відносинах;

• як сукупність занять, видів діяльності і відносин, які відповідають інтересу, що проявляється особистістю в її культурному житті і особливо в її вільний час;

• як своєрідна соціально-педагогічна система, в якій провідну роль відіграють аніматори, професійні або добровільні, що володіють спеціальною підготовкою та використовують, як правило, методи активної педагогіки.

Таке розгорнуте визначення в цілому справедливо відображає специфіку і навіть структуру анімаційної діяльності в місцевій громаді. По-перше, тут підкреслюється єдність трьох рівнів анімації: організаційного, діяльнісного та технологічного.

Організаційний рівень відповідає на питання: хто ініціює і хто бере участь у даному процесі. Це можуть бути різні структурні елементи соціокультурного середовища: загальноосвітня школа, клуб, спортивна школа, державні органи опіки, недержавні громадські організації, ініціативні групи та прості громадяни. Головне полягає в тому, що ці компоненти знаходяться у взаємозв’язку і мають стійкі відносини. Наприклад, літні люди, пенсіонери в громаді є однією із слабо захищених соціальних груп. Проте люди старшого віку мають життєвий досвід і здатні принести користь суспільству. Не можна допускати, щоб пенсіонери замикалися в собі й своїх проблемах. Активна взаємодія з оточуючими, розширення соціокультурних контактів - головна умова гідного життя. Соціально-культурна робота з літніми людьми спрямована на оптимізацію життя літньої людини в суспільстві і реалізується за допомогою ряду програм. У розробці та реалізації культурно-дозвілєвої програми пріоритет належить працівникам будинку культури; оздоровчо-консультативну проводить персонал медичної установи, інструктор з лікувальної фізкультури, психолог; в просвітницько-освітніх програмах беруть участь фахівці місцевої громади: вчителі, клубні працівники, бібліотекарі, зоотехніки і т.п. При цьому ініціатором, координатором та менеджером реалізації цих програм може бути громадська організація, яка встановлює партнерські відносини з установами соціального захисту населення, школою, бібліотекою, клубом, органами місцевого самоврядування, бізнесом.

Діяльнісний рівень показує з якою метою і що роблять аніматори. До змісту аніматорської діяльності входить усе те, що відповідає інтересам і потребам громадян з вирішення соціальних проблем місцевої громади. Це можуть бути проблеми:

· соціальної незахищеності найвразливіших категорій громадян (ветерани, інваліди, самотні матері, безпритульні діти, особи без певного місця проживання та ін.);

• поширення ВІЛ-інфекції, СНІДу, алкоголізму, наркоманії;

• скорочення тривалості життя  в результаті екологічних катастроф, відсутності ефективної системи охорони здоров’я  населення, профілактики захворювань, пропаганди здорового способу життя;

• відсутність стабільних ресурсів для відродження та розвитку національної культури, духовності, охорони та утримання об’єктів культури, пам’яток історії та архітектури;

• низький рівень самоорганізації громадян за місцем проживання;

• ріст безробіття та ін.

Рішення кожної з цих проблем вимагає включення громадян у різноманітні види діяльності.

Методичний та технологічний аспект представлений способами взаємодії аніматора з аудиторією. Аніматор використовує інтерактивні технології, які засновані на психології людських взаємин і взаємодій. У діяльності аніматора центральне місце займає група взаємодіючих людей, які, обговорюючи актуальні проблеми громади, сперечаються і погоджуються між собою, стимулюють і активізують один одного. До методів такої взаємодії можна віднести: евристичну бесіду, дискусію, круглий стіл, мозковий штурм, ділову і рольову гру, конкурси проектів з їх обговоренням. Ефективним методом навчання в громаді є тренінг з метою формування компетентності, активності та спрямованості особистості у спілкуванні. Тренінг перетворює групу учасників у наочну модель практичних ситуацій і соціокультурних процесів, що відбуваються в громаді та спонукає учасників до пошуку оптимальних рішень місцевих проблем.

Дуже часто аніматор звертається до технології фасилітації. Цю методику часто використовують, коли необхідно надати членам громади допомогу «в процесі розуміння напруження та незадоволення, які вони відчувають, у такий спосіб, щоб спонукати їх до започаткування позитивних дій».

Автори посібника з розвитку громади  підкреслюють величезну роль у цьому процесі особи, що «сприяє цьому процесові, котра бере на себе обов’язки проаналізувати, узагальнити та направити в конструктивне русло ідеї, що виникли у людей в умовах напруги та протиріч». Цю особистість вони називають фасилітатором. Фасилітатор – «це особа, яка допомагає громаді зробити процес розвитку більш продуктивним, надає технічну підтримку, має ті навички, яких бракує громаді, а також особистий досвід та щире бажання допомагати». Автори ототожнюють фасилітатора з фахівцем у питаннях розвитку громади. При професійній підготовці аніматорів особлива увага приділяється формуванню в них фасилітативних навичок. За основу цієї роботи можна взяти методичні матеріали для проведення тренінгів з розвитку навичок фасилітації, розроблені під керівництвом доктора психологічних наук П.В.Лушина . До фасилітативних навичок автори відносять:

• створення атмосфери абсолютного прийняття;

• активне слухання;

• керування груповою динамікою.

Розглянемо ці навички.

Створення атмосфери абсолютного прийняття здійснюється за рахунок того, що фасілітатор уважно вислуховує відповіді членів групи, намагається зрозуміти зміст і емоційну забарвленість кожного висловлювання, проявляє відкритість, щирість, доброзичливість. Таке тло спілкування знімає негативні переживання й установки учасників групи (страх, тривога, низька самооцінка). Комфорт, створений атмосферою абсолютного прийняття, спонукає тих, яких навчають, до вирішення проблеми, що виникла, в проблемному інтелектуальному середовищі, створеному фасілітатором.

Активне слухання - це вміння, що проявляється в адекватному відбитті сприйнятої інформації. Для того, щоб в учасників групи з’явилося бажання ділитися своїми думками, почуттями, переживаннями, кожний, а тим більше фасілітатор, повинен уміти слухати. Слухання - це не тільки мовчання, а більш складний процес, у ході якого між людьми встановлюється взаєморозуміння. У будь-якому висловлюванні є два рівні: інформаційний і емоційний. При активному слуханні звертається увага не тільки на змістовний аспект повідомлення, але й на почуття мовця. Відбиваючи почуття мовця, фасілітатор показує, що він розуміє емоційний стан співрозмовників. Прийомів активного слухання  досить багато (спонукання, парафраз, пояснення, відображення, схвалення та ін.), і вони детально описані в літературі з психології спілкування.

Керування груповою динамікою опирається на знання етапів розвитку групи. У цьому процесі автори методичного посібника «Учимося фасілітувати» виділяють кілька стадій:

• директивність;

• конфронтація;

• фасілітація;

• співробітництво;

• розширення можливостей;

• завершення (байдужість).

Автори відзначають, що дана динаміка не завжди зберігається. Залежно від рівня розвитку групи деякі етапи можуть випадати з динамічного процесу. Швидкість проходження стадій залежно від попереднього досвіду й навичок критичного, толерантного, творчого мислення так само може бути різною. Наведемо інтерпретацію, що дають автори цим стадіям.

Директивність. Позиція фасилітатора на цій початковій стадії досить тверда, тому що керування групою носить директивний характер. До складу групи входять громадяни з різними мотиваційними установками. Одні, наприклад, ідуть тому, що їм хтось порадив це зробити, інших спонукає до суспільної діяльності проста цікавість, треті бажають одержати конкретні відповіді на хвилюючі їх питання. Фасилітатор опирається на цей рівень мотивації для того, щоб об’єднати членів групи в єдиний значеннєвий простір на рівні розуміння проблеми. Директивність виражається в тому, що фасілітатор спонукає членів групи ознайомитися із заздалегідь підготовленою для них проблемною ситуацією, підключає до процесу пошуку більш істотні мотиваційні процеси, у порівнянні з тими, які були в учасників на початковому етапі.

Уже на цьому етапі вводяться елементи недирективної роботи (розподіляється відповідальність за керування, вустановлюються правила дискусії, критерії взаємної й групової оцінки). Учасники вчаться на практиці використовувати встановлені правила роботи в групі. Важливо так само і те, що доброзичливі відносини задаються не тільки прийнятими правилами, але і позицією фасилітатора щодо абсолютного прийняття позицій учасників, що дозволяє активізувати більш глибокі значеннєві рівні взаємодії з учасниками. Крім цього на цьому етапі фасилітатор повинен «спровокувати» більш активну участь членів групи шляхом введення такої ситуації, що, з одного боку спонукає членів групи до дискусії, а з іншого - не порушує паростки довіри й абсолютного прийняття в групі.

Конфронтація. Для того, щоб члени групи взяли на себе відповідальність за ті процеси, які в ній відбуваються, фасилітатор ніби «розхитує» беззаперечність свого авторитету, тобто він ніби спонукає членів групи до конфронтації у свою адресу. На цьому етапі фасилітатор виступає у двох позиціях. З одного боку, він змушений відстоювати власну позицію, з іншого боку - він повинен бути надзвичайно уважним до позицій учасників. Знаходження оптимального сполучення цих протилежних позицій необхідно для підтримки переживання комфорту від перебування в групі.

На цьому етапі можлива поява групових лідерів, чиї позиції підтримують інші учасники. Це приводить до утворення підгруп, що дотримуються конфліктуючих позицій.

Фасилітація. На цій стадії відбувається спільне вирішення назрілих конфліктів. Фасилітатор займає позицію об’єднуючого початку. Використовуючи техніки активного слухання, перефразовуючи висловлювання, відображаючи прихований зміст, він прагне сам осмислити конфліктуючі позиції, а також зробити їх зрозумілими й доступними для обговорення в групі. Осмислення інших позицій викликає в учасників почуття єдності думок і дій. У такий спосіб формується обстановка, що поєднує всіх.

Співробітництво. На цій стадії фасилітатор ніби звільняється від вантажу «зайвої» відповідальності за груповий процес і завдяки цьому займає стосовно учасників рівноправну позицію. Учасники, визначивши свою позицію, і зрозумівши, а також прийнявши позицію інших, переживають почуття емоційного зв’язку, згуртованості. Іноді, в результаті групової роботи на цьому етапі у декого виникає інсайт.

Розширення можливостей. Усвідомлюючи, що груповий процес наближається до завершення, фасилітатор відмовляється від керування групою. Учасники починають експериментувати з розширенням меж змістовного простору групи. Все частіше виникають теми, що не стосуються змісту дискусії. Згуртованість відчувається групою тільки на емоційному рівні.

Завершення (байдужість). На цій стадії можлива поява нової конфронтації. Фасилітатор змінює свою позицію убік директивності, група переходить на новий виток розвитку. На цій стадії проявляється байдужість, що свідчить про паростки нового росту: учасники можуть створювати нові групи, об’єднуючись із іншими людьми, але вже в іншому місці на новому рівні.

Отже, величезна роль у розвитку громади належить аніматору - людині, що має професійну підготовку по наданню допомоги членам громади в збільшенні їхнього творчого потенціалу для самостійного вирішення проблем.

Для підготовки кваліфікованих фахівців у галузі анімації необхідно використовувати вже накопичений досвід та нові досягнення.

* - Азарова Т.В., Абрамов Л.К. Центр місцевої активності на базі будинку культури: методологія та технологія розвитку територіальної громади – Кіровоград, ІСКМ, 2010 року

Соціальні проблеми на локальному рівні вирішують органи місцевого самоврядування (ОМС). Саме представникам ОМС громадяни делегують свої повноваження. Проте відмічено, що людина, якій делеговані повноваження, ніколи не буде більше зацікавлена у правильному їх використанні, ніж пересічний громадянин.

Розвиток місцевої громади та покращення її життя - це продукт участі та роботи самих громадян. Аналіз літератури, дозволяє виділити п’ять основних стратегічних напрямків зміни місцевих спільнот:

• мобілізація мас;

• соціальна дія;

• громадський захист;

• соціальне просвітництво;

• розвиток місцевих послуг.

Питання про те, який з цих напрямків слід обрати для розвитку конкретного співтовариства, набуває все більшого значення. Проте безперечним залишається факт: реалізація цих напрямків неможлива без громадської участі.

Громадянську участь у процесі вироблення рішень можна прослідкувати, принаймні, з часів «Республіки» Платона. Платонівська ідея свободи слова, зібрань, права обирати і бути обраним пройшла через століття, щоб, нарешті, стати однією з базових у сучасному світі. Громадянська участь - це квінтесенція демократії. Громадянська участь є бажаним та необхідним елементом у розвитку місцевої громади. Як зауважив Б. Шпігель, «громадянська участь - це процес, який ясно і недвозначно пов’язує плани дій з людьми».

Поняття «громадянська участь» пов’язане з поняттям «соціальна активність».

Ефективність діяльності органів влади підвищується в тому випадку, якщо вона підкріплюється активністю самих громадян, їх ініціативою та самостійністю. Ось чому підвищення соціальної активності громадян у вирішенні місцевих проблем, прийняття жителями відповідальності за життя у своєму місті чи селищі є найважливішим завданням.

Одним з інструментів «вирощування» соціальної активності є Центр місцевої активності, який по суті є найважливішим механізмом залучення громадян до вирішення питань життєзабезпечення на рівні конкретних муніципальних утворень.

«Соціальна активність - це сукупність форм людської діяльності, свідомо орієнтованої на вирішення завдань, що стоять перед суспільством, класом, соціальною групою в даний історичний період».

В якості суб’єкта соціальної активності може виступати особистість, колектив, соціальна група, шар, клас, суспільство в цілому. Суб’єкти соціальної активності складають соціальний ресурс місцевої громади, значущість якого важко переоцінити. У багатьох територіальних громадах для їх успішного розвитку бракує матеріальних (природних) і фінансових ресурсів. Однак є величезні соціальні ресурси.

Соціальні ресурси мають ряд особливостей, що відрізняють їх принципово, скажімо, від природних ресурсів. «По-перше, природні ресурси вичерпні як, наприклад, родовища корисних копалин, тоді як соціальні ресурси у відомому сенсі невичерпні. Їх використання не означає їх вичерпання, а навпаки, сприяє прогресуючій зміні, переходу суспільства на новий, більш високий рівень його розвитку. По-друге, соціальні ресурси - це не тільки частково, але й цілком поновлювані ресурси. Використовуючи, наприклад, інтелектуальний або комунікативний ресурс, ми аж ніяк не зменшуємо і не знищуємо їх, а, навпаки, навіть нарощуємо. Чим активніше використовуємо ці ресурси, тим в більшій мірі сприяємо їхньому розвитку. По-третє, природні ресурси можна тримати в запасі і від цього вони не збільшуються і не зменшуються. Інша річ - соціальні ресурси. Їх не можна тримати про запас, бо вони починають швидко знецінюватися і деградувати».

Соціальні ресурси - це продукт спільної соціальної активності населення, яку ініціює Центр місцевої активності. Чим вищий соціальний ресурс місцевого співтовариства, тим більші можливості має в своєму розпорядженні населення для вирішення своїх нагальних місцевих проблем.

Центр місцевої активності використовує широкий набір способів і методів оптимального використання соціального ресурсу, а саме:

• оперативне вивчення і стратегічне узгодження територіальних міжгрупових і внутрішньогрупових потреб та інтересів;

• демонстрація досягнутих містом, селом успіхів;

• підвищення авторитету людей, які беруть активну участь у вирішенні місцевих проблем.

• підвищення рівня соціальної інформованості населення;

• сприяння освіті і розвитку неформальних об’єднань і громадських організацій;

• забезпечення та поглиблення «спільності переживань»; підвищення культури спілкування в спільній діяльності.

У доповіді громадської палати Російської Федерації виділяються наступні види соціальної активності:

а) споживацька активність - скарги та прохання, спрямовані на те, щоб інші (влада, бізнес і т.п.) вирішили проблеми мешканців, у тому числі й ті, за які влада не відповідає («Перекладання»);

б) протестна активність - виникає з бажання жителів протидіяти діям і планам влади, майже не замислюючись про альтернативні плани. Така активність розвивається у формах пікетів, мітингів, колективних скарг, перекриттів доріг, узгодженого бойкоту виборів вулицею, мікрорайоном, протестного голосування на виборах;

г) фіктивно-демонстративна активність. При використанні населення як статистів для реалізації рекламних або політичних проектів. Самостійна активність імітується за рахунок найнятих та сплачених активістів, а також публікацій у ЗМІ, інших методів;

в) конструктивна активність - ініціативи, спроби коригування дій влади та підприємств для створення більш сприятливих умов життєдіяльності території. Партнерська взаємодія влади та населення.

Центр місцевої активності спонукає мешканців громади до прояву конструктивної активності, яка завжди спрямовується на зміну ситуації з урахуванням ступеню ефективності результатів цього перетворення. У стані такої активності людина піднімається над стандартом, реалізує неординарні зусилля для досягнення суспільно значущої мети. Соціально-активний громадянин здатен підніматися над рівнем вимог ситуації, він ставить цілі, надмірні з точки зору вихідної задачі. Завдяки конструктивній активності людина справляється з внутрішніми та зовнішніми обмеженнями своєї діяльності.

Тим не менш численні дослідження свідчать про низький рівень соціальної активності громадян. Особливе місце серед чинників, що обумовлюють низьку соціальну активність населення, займають низький рівень міжособистісної довіри, громадської ініціативності та відповідальності, нерозвиненість соціальних зв’язків і взаємодій в рамках певної території - те, що в цілому характеризує ступінь самоорганізації місцевого співтовариства, його здатність самостійно організувати взаємодію з метою забезпечення свого оптимального функціонування і розвитку. Щоб бути ефективними, будь-які перетворення, що торкаються широких верств населення, потребують безпосереднього залучення різних людей та соціальних груп, а не тільки очевидних прихильників і зацікавлених осіб. Тобто успішні зміни потребують масової підтримки, в загальній зацікавленості людей в благоустрої свого міста, району, села. Така підтримка здійснюється Центром місцевої активності, який підвищує зацікавленість людей шляхом залучення їх до спільної діяльності і формує довіру, терпимість у стосунках між ними.

Можливими шляхами підвищення локальної активності в сучасних умовах можуть стати спроби участі громадян у вирішенні проблем, пов’язаних з реструктуризацією місця проживання (прокладання доріг, водопроводів, будівництва мостів, тощо), екологічних проблем (вирубки дерев, порушення зеленої зони, забруднення навколишнього середовища і т.п.), вирішення конкретних завдань (облаштування і покращення роботи шкіл, організація зон відпочинку, дитячих і спортивних майданчиків, допомога людям похилого віку, організація дозвілля, спортивних і культурних заходів, тощо). Іншими словами: важливою формою прояву соціальної активності є активна участь членів громади у здійсненні позитивних змін як у власному житті, так і в житті оточуючих людей.

Визначаючи роль участі у розвитку громади, автори підручника з розвитку громади пишуть: «Участь є початком змін. Участь є невід’ємною та необхідною складовою не лише процесу розвитку громади, а й всіх інших процесів, котрі відбуваються під час життєдіяльності людини. Участь для розвитку – те ж саме, що рух для танцю, або утворення звуків для музики. Так само, як музика неможлива без звуків, а танець неможливий без руху, так і розвиток громади неможливий без  участі кожної людини, яка до неї належить».

Рівні участі в спільній справі можуть бути різними. В «Практичному посібнику для тренерів з розвитку громади»  автори наводять шкалу, за якою можна визначити рівень участі громадян у житті громади:

• Пасивна участь - люди беруть участь у суспільній роботі вже тим, що просто слухають виступ адміністратора, менеджера, лідера, у якому презентується будь-який проект, міститься звіт про результати проведеної членами громади роботи і т. і. Пасивна участь є однобічною, тому що думка пасивного учасника по обговорюваних питаннях не вислухується.

• Участь в наданні інформації. Кожен член громади має свій індивідуальний досвід життя в громаді, він є носієм цінної інформації, аналіз якої дозволить зацікавленим особам визначити найбільш актуальні потреби місцевого соціуму й шляхи їхнього вирішення. Беручи участь у різних видах опитування, анкетування як реципієнт, опитуваний опосередковано впливає на процес прийняття відповідних рішень.

• Участь шляхом консультування. Члени громади іноді звертаються за консультативною допомогою до фахівців у державні або громадські організації. «Цей процес, - підкреслюють автори, - не припускає жодної їхньої думки в прийнятті рішень, а фахівці не зобов’язані використовувати думки людей». Однак це все-таки участь, оскільки знання, отримані шляхом консультування, члени громади використовують для поліпшення свого життя або життя навколишніх людей.

• Участь за матеріальні стимули. Член громади бере участь у програмі розвитку за винагороду (гроші, речі). Цей вид участі значно впливає на процеси розвитку громади: люди виконують різні види робіт, приймають відповідні рішення, однак при цьому, як правило, втрачають інтерес, якщо матеріальний стимул зникає.

• Функціональна участь. Для вирішення заздалегідь передбачених завдань проекту розвитку громади ініціатори або фасілітатори створюють певні групи. Діяльність цих груп вносить безпосередні зміни в життя громади, хоча самі члени групи залежать від ініціаторів.

• Участь шляхом взаємодії (інтерактивна участь) Цей рівень активності автори розкривають у такий спосіб: «Участь відбувається шляхом спільного аналізу, результатом якого стає план дії та формування нових місцевих інституцій чи зміцнення вже існуючих, які мають за мету зміни в існуючій системі».

• Самомобілізація. Члени громади висовують власні ініціативи щодо зміни існуючої системи та укладають угоди з зовнішніми інституціями задля отримання  необхідних ресурсів та технічної допомоги й зберігають контроль над їх використанням.

Використання даної шкали дозволить людям, які взяли на себе відповідальність працювати разом над поліпшенням добробуту своєї громади, визначити, яку участь може взяти той або інший член громади в підготовці й проведенні конкретних заходів щодо розвитку громади. При цьому необхідно мати на увазі, що та сама людина залежно від ступеню зацікавленості й життєвого досвіду може виявляти різні рівні активності в різних справах. Обумовлено це, по-перше, індивідуальною своєрідністю особистості, по-друге, тим, що кожен член громади одночасно може входити в різні спільності. Наприклад, фермер може бути одночасно представником певної сім’ї, студентом-заочником сільськогосподарської академії, парафіянином православного храму, членом громадської екологічної організації «Чисті руки». У кожній із цих спільнот він є носієм відповідної соціальної ролі й здобуває своєрідний життєвий досвід. Природно припустити, що цей фермер може бути пасивним учасником, коли в громаді обговорюються заходи, пов’язані з підготовкою святкування ювілейної дати відомого художника, що колись жив у його місцевості. Функціональну участь він виявить, як член екологічної громадської організації, при реалізації проекту по очищенню ставка. Інтерактивні дії й участь шляхом самомобілізації він виявить розробці й впровадженню інноваційного екологічного проекту.

Завдання центру місцевої активності полягає в тому, щоб члени місцевої громади повірили у свій потенціал і переконалися в тому, що їхня участь здатна змінити життя на краще. Наведемо приклад з досвіду роботи центру місцевої активності при Протопопівском будинку культури Кіровоградської області. Ось як розповідає про це директор: «Будинок культури у нашому селі є центром об’єднання населення, громади. Він демонструє результати нашої співпраці з громадою. Населення бачить, що разом ми можемо багато зробити. Наприклад, три роки тому у нас працював Український фонд соціальних інвестицій (УФСІ) і на базі нашого будинку культури, де я була головою ініціативної групи, було розроблено проект по проведенню водопроводу. Було дуже важко, але ми впоралися і реалізували свій перший проект, об’єднавши населення. Необхідні були внески від громади, підприємців та селищної ради, тому ми дуже старалися всіх залучити, згуртувати навколо цієї теми. Ми провели благодійний марафон, показали одну з форм роботи, як можна активізувати та залучити населення до вирішення своїх проблем. Тепер ми розробляємо нові форми проведення заходів й продовжуємо заохочувати громаду до співпраці. Запрошуємо для участі бюджетні організації – дитячі садочки, школи та соціальних працівників,  активно працюємо над розвитком та становленням  «зеленого туризму». Команда нашого будинку культури писала проект і отримала грант. Так ми створили  на території нашого села туристичне комунальне господарство. Влітку провели «Марафон Дружби», який продемонстрував різноманітність та  самобутність культурного життя національних меншин нашого краю. Також ми провели багато семінарів та майстер-класів для наших колег з інших районів, демонстрували свій досвід, ділилися здобутками. Сьогодні  ми залучаємо молодь до  національних свят. Запрошуємо молодих людей до співпраці з нами, щоб вони брали участь у всіх заходах. Вони дуже активно до цього ставляться і дуже задоволені. Також активно співпрацюємо з громадськими організаціями, вони нам дуже допомагають у проведенні заходів за рахунок своїх коштів. Якщо раніше це робилося за рахунок будинку культури, то зараз ці витрати беруть на себе організації, які роблять свої внески. А ми використовували власні кошти на ремонт в фойє, придбання нових комп’ютерів і заміну газового котла. Розвиваємо тристороннє партнерство: влада – громада – бізнес. Бо самотужки дуже важко працювати, не буде цих трьох китів - не буде діла».

Процес участі будується на основі дружніх, довірливих відносин, коли між учасниками процесу є взаєморозуміння, відвертість, відкритість один одному, активна взаємодопомога, взаємний інтерес до справ і переживань іншого, щирість і безкорисливість почуттів.

Недовіра до кого або чого-небудь спонукає людину до дистанціювання від усього цього й прагнення розвивати й підтримувати тісні горизонтальні зв’язки із друзями, підтримувати дружнє коло.

Тип відносин за принципом дружнього кола властивий менталітету українського народу. Відповідальність, побудована на основі принципу «один за одного», взаємодопомога, що виявлялася в різних формах і життєвих періодах від народження до похорону, толоки, коли хазяїн одержував добровільну, безкоштовну допомогу від односільчан при виконанні нагальних і трудомістких робіт - все це є характерним типом самоорганізації населення і конкретним способом поєднання громадського й приватного життя.

Для розуміння сучасних проблем розвитку громади поняття про дружнє коло важливо з генетичної точки зору. Саме зі спільності дружнього кола починається формування громадських підструктур громади, у тому числі утворення громадських організацій. Так, Р. Максудов стверджує, що із дружнього кола створюються групи самодопомоги, які забезпечують функцію соціального захисту, що не реалізується державою. Вихідним у діяльності таких груп часто є усвідомлення того, що залучати офіційні інстанції у коло тих труднощів, які переживають люди в повсякденному житті, або практично неможливо, або просто шкідливо. З іншого боку, саме відсутність будь-яких «важелів» впливу на державну владу, була основним чинником, який визначив об’єднання людей в організацію (НДО).

Із дружнього кола починається й громада, адже неодмінною умовою її існування й розвитку є об’єднання зусиль людей для позитивної зміни себе й навколишнього світу. Учасники організації вступають між собою в певні міжособистісні відносини, які можна визначити як систему установок, орієнтацій, очікувань, стереотипів, диспозицій, через які люди сприймають і оцінюють один одного. Дуже важливо, щоб ці відносини були дружніми, доброзичливими й довірчими. Не можна не погодиться з думкою учасників Проекту розвитку громадянського суспільства: «Якщо замість поваги, любові, здатності пробачати, довіри та взаємопідтримки в громаді переважають підозріливість, злослів’я, боротьба за владу, брехня та відчуття образи, досягти позитивного результату практично неможливо».

Специфіка встановлення довірливих, заснованих на повазі й любові взаємин, полягає в тому, що сформувати їх можна тільки в спільній діяльності. З іншого боку, ефективна діяльність без них неможлива. І все-таки починати необхідно з підготовки й проведення цікавої для всіх справи. Таким заходом може бути організація дозвілля членів громади у формі проведення, наприклад, традиційних свят. Безумовно, що основна роль в організації таких заходів буде належати професіоналам - працівникам Будинків культури. Однак посильну участь у них будуть брати й пересічні громадяни.

Особливу актуальність для встановлення взаємодовіри й доброзичливих, дружніх відносин між членами громади є суспільна думка.

Суспільна думка - це судження, ідея, подання, що виражає ставлення певних соціальних груп до явищ або проблем соціального життя, які стосуються спільних інтересів. Суспільна думка виникає як продукт усвідомлення назрілих соціальних проблем і проявляється в зіставленні, а іноді й зіткненні різних поглядів і позицій по обговорюваному питанню. Суспільна думка схвалює, підтримує, а іноді засуджує ті або інші дії, вчинки або лінії поведінки людей. Суб’єктом суспільної думки є члени громади. Суспільна думка може виникнути як стихійно, під впливом тих або інших життєвих обставин і ситуацій, так і формуватися під впливом соціально-економічних чинников, усіх засобів массового впливу (радіо, телебачення, преса), а також спеціальної інформаційної діяльності Центру місцевої активності.

Для залучення мешканців до участі у вирішенні місцевих соціальних проблем у Центру місцевої активності є достатньо можливостей. Акцент у діяльності Центру робиться на інформаційне забезпечення цієї участі, на поширення знань та умінь, які дозволили б громадянам самостійно вирішити свої колективні проблеми. Центр місцевої активності формує у жителів територіальної громади цінності участі в справах місцевого співтовариства, звички до участі в діяльності формальних організацій і добровільних груп. Відсутність подібних цінностей, навичок, досвіду пояснюється закріпленням в умовах низьких соціальних можливостей культурних стереотипів про виключеності «простих» людей із громадської діяльності. Відкриваючи для людей можливості участі в житті місцевого співтовариства Центр місцевої активності здатний сформувати у них звичку звертатися по допомогу в громадські організації, державні структури, органи місцевого самоврядування,. Подібні звернення оптимізують діяльність цих структур, привчають їх у більшій мірі відгукуватися на реальні потреби людей, звертають їхню увагу на найбільш болючі точки соціального життя.

* - Азарова Т.В., Абрамов Л.К. Центр місцевої активності на базі будинку культури: методологія та технологія розвитку територіальної громади – Кіровоград, ІСКМ, 2010 року

У сучасних умовах вирішальним фактором сталого соціально-економічного розвитку будь-якої організації, територіальної громади, країни є кадровий (людський) потенціал. Очевидно, що без певного рівня освіченості людського потенціалу неможливо досягти успіху в умовах ринкової економіки. Однак, як відзначають багато дослідників, внесок цього фактору в економічне зростання відбувається не тільки за рахунок більш високої продуктивності кваліфікованих і освічених працівників. Не менш важливими є такі характеристики людського потенціалу, як уміння працювати в команді, впевненість у собі, позитивний настрій, готовність до співпраці, емоційна стійкість, толерантність, відповідальність, здатність прийняти виклик, готовність до змін. Ці особливості одержали назву соціального капіталу.

Вперше термін «соціальний капітал» вжив Л. Дж. Ханіфан в 1916 році в дискусіях із сільськими школами для опису найважливіших обставин, які впливають на повсякденне життя кожного. Аналіз цих ситуацій привів автора до висновку про необхідність виховання волі, братських почуттів, взаємної симпатії, вміння налагоджувати соціальні взаємини і комунікацію серед людей. Приблизно в цей же час у працях Е. Дюркгейма і М. Вебера закладаються основи дослідження концепції соціального капіталу. Основним компонентом соціального капіталу вони вважали довіру, яка за певних умов може перестати бути індивідуальною якістю, що характеризує особистість, і може розповсюдитися в цілому на соціальну групу чи суспільство.

Однак у науковий обіг категорія «соціальний капітал» увійшла лише у другій половині ХХ століття, завдяки роботам Г. Беккера, П. Бурдьє, Дж. Коулмена, Р. Патнама, Ф. Фукуяма та ін.

Розширене використання категорії «соціальний капітал» у науці стало можливим після виходу в 1964 р. у світ книги Г. Беккера «Людський капітал». У своїй роботі автор здійснив розрахунок економічної ефективності освіти, а згодом опублікував багато статей з найрізноманітніших соціальних проблем, трактуючи їх з позицій економічного способу мислення.

Важливий внесок у розвиток поняття соціального капіталу внесла теорія французького соціолога і філософа П. Бурдьє, який встановив взаємозв’язок між соціальним, фізичним, культурним і людським капіталами і, на основі цієї взаємодії, визначив соціальний капітал як диференціюючий та конструюючий чинник соціальної поведінки. При цьому П. Бурдьє заявляє, що соціальний капітал є сукупністю явних і потенційних ресурсів, які передбачають наявність системи інституційних відносин взаємного розпізнавання або визнання.

Дж.Коулман використовує поняття соціального капіталу для аналізу відносин всередині групи людей, об’єднаних спільністю норм, цінностей, світогляду, а також взаємними зобов’язаннями і очікуваннями. Він зазначає: «соціальний капітал виникає з таких змін у відносинах людей, які полегшують їх взаємодію ... Так само як фізичний або людський капітал, соціальний капітал вносить свій внесок у результати виробничої діяльності. Тому спільнота людей, що володіює надійною репутацією і великим потенціалом довіри, може досягти значно більших успіхів, ніж аналогічна група осіб, що не володіє цими якостями ». В якості основоположної норми, що бере початок у традиційних суспільствах, але представляє собою одну з найважливіших форм соціального капіталу сучасних суспільств, Дж.Коулман виділяє норму колективізму, готовність докласти зусиль і направити ресурси на досягнення загального блага. На думку Дж. Коулмена, соціальний капітал - це ресурси соціальних відносин, їх мережі, які полегшують дії індивідів завдяки формуванню взаємної довіри, визначенню взаємних зобов’язань і очікувань, формулюванню і встановленню соціальних норм, освіти асоціацій. Важливо, що вчений бере до уваги значення інформації для соціального капіталу. Дж. Коулмен робить акцент на ролі соціального капіталу у формуванні людського капіталу. Він стверджує, що людський капітал складається зі знань, навичок, а також із здатності людей створювати один з одним певну спільноту.

Важливим переходом від якісного обговорення важливості соціальних норм до більш предметного вивчення стала книга політолога Патнама «Творення демократії. Традиції громадянської активності в сучасній Італії». Порівнюючи результати реформи з децентралізації влади в Італії у 1960-х роках, Патна звернув увагу на те, що північні регіони, де люди більш соціально активні (за показниками явки на виборах, участі в асоціаціях, зацікавленості в місцевих справах), краще скористалися переданими повноваженнями, в «пасивних» південних, навпаки, якість управління впала. За словами Р. Патнама, «громадянське суспільство характеризується активною і орієнтованою на суспільні цілі позицією громадян, елітарними політичними відносинами і заснованими на довірі і співпраці суспільними відносинами». Все це в сукупності вчений називає «соціальним капіталом». Громадяни, отримавши соціальний капітал завдяки участі в організаціях громадянського суспільства, в подальшому можуть використовувати його для зміцнення демократичних принципів в управлінні державою. Р. Патнам проводив тривалі дослідження в Італії, які підтвердили, що мережа місцевих добровільних організацій утворює соціальний капітал - громадянські цінності, навички і знання, - потрібні для консолідації демократії. «Люди, зацікавлені в демократії, її консолідації та ефективності, повинні перш за все сприяти формуванню громадянського суспільства. Ми підтримуємо тих, хто виступає за трансформацію місцевих структур і реформи на місцевому рівні з метою створення соціального капіталу, а не тільки за загальнодержавні ініціативи, оскільки саме так можна досягти ефективного функціонування демократії». З цього моменту кількість наукових статей, присвячених соціальному капіталу, неухильно росте.

Ф. Фукуяма дає таке визначення: «соціальний капітал - це загальноприйняті норми і цінності, які практикуються певною групою людей і дозволяють їм співпрацювати; це - певний потенціал суспільства або його частини, що виникає як результат наявності довіри між його членами. Соціальний капітал є неформальною практикою розуму».

Відповідно до визначення Світового Банку, соціальний капітал - це інститути, відносини і норми, які формують, якісно і кількісно, соціальні взаємодії в суспільстві. Останнім часом з’являється все більше доказів, що соціальна єдність служить визначальним фактором економічного процвітання та сталого розвитку суспільства. Соціальний капітал є не просто сумою інститутів, що підтримують суспільство, а радше «клеєм», який утримує разом різні його частини. Він складається перш за все з горизонтальних зв’язків між людьми, і включає соціальні мережі та відповідні норми, які впливають на продуктивність і добробут різних співтовариств.

Опис концепції соціального та людського капіталу в контексті російського суспільства містять наукові праці Н.А. Бутової, А.Л. Гапоненко, Г.В. Градосельской, І.Є. Діскіна, В.І. Корнієнко, А.К. Ляско, Т.М. Орлової, Н.М. Пліскевіч, В.В. Радаєва, Т.П. Скрипкіна, Л.В. Стрельникової, А.В. Трапковой, І.Ф. Чернявського, О.І. Шкаратана, П.М. Шихірєва та ін. Досліджується також функціонування окремих аспектів соціального капіталу в історико-соціальному просторі радянського та пострадянського суспільства.

Велику увагу вивченню соціального капіталу в громадянському суспільстві приділяють українські вчені А. Колодій, А. Багнюк, А. Бова, Є. Гугнін, В. Чепак, О. Кірєєва, М. Лесечко, А. Чемерис, Ю. Савко, О. Сидорчук, В. Степаненко та ін..

Особливий інтерес представляє концепція А. Колодій, в якій розглядається взаємозв’язок громадянського суспільства і соціального капіталу. Автор стверджує, що громадянське суспільство асоціюється з цінностями довіри, розсудливості та толерантності, тому його члени з довірою ставляться до своїх колег по діяльності, до інших людей та громадських інститутів, визнають право інших громадян на власну думку, його озвучення та захист. У рамках структур громадянського суспільства формується громадянська добропорядність і громадянська позиція, що виражаються у понятті соціального капіталу. Важливою є думка про те, що соціальний капітал є ознакою зрілості та ефективності громадянського суспільства, а також тим його основним продуктом, який забезпечує вплив громадянського суспільства на інші сфери суспільного життя.

У контексті громадянського суспільства, також слід звернути увагу на компоненти, з яких складається концепція соціального капіталу, А. Колодій виділяє наступні елементи:

• мережа горизонтальних зв’язків між рівними і вільними індивідами;

• норми взаємності і довіри;

• навички колективних дій;

• почуття участі у громадських справах, обов’язки і відповідальності перед іншими людьми, тобто «громадянськість» в її неполітичних проявах (civicness).

На думку Р. Патнама, таких компонентів три:

• моральні принципи і норми;

• соціальні цінності;

• соціальна інфраструктура.

Ю. Савко виділяє наступні три найважливіших структурних компоненти:

• соціальні відносини, завдяки яким індивіди можуть мати доступ до ресурсів їхніх партнерів по спілкуванню;

• обсяг і якість доступних ресурсів партнера по спілкуванню;

• відносини взаємності обміну.

А. Бова позначив такі складові соціального капіталу:

• членство у громадських та політичних організаціях;

• довіру до формальних і неформальних зв’язків

• освіта;

• вільний доступ до інформації;

• норми, традиції, цінності;

Отже, соціальний капітал - це зв’язки, норми і довіра.

Необхідно відзначити, що в умовах тотального панування інформаційної галузі, важливою умовою функціонування громадянського суспільства є гідне самоствердження кожної людини. Подібне самоствердження здійснюється завдяки високому рівню соціального, інтелектуального, психологічного розвитку особистості, загальної довіри, внутрішньої свободи, здатності вступати в той чи інший інститут - і всі ці складові знаходять своє відображення в теорії соціального капіталу.

Та все ж на сьогоднішній день концепція соціального капіталу, як проблема спеціального наукового дослідження, поки є новою і недостатньо вивченою. Ось чому в даний час відсутнє єдине розуміння і визначення самої категорії «соціальний капітал».

Вчені по-різному трактують це поняття, серед основних підходів можна назвати такі:

1) визначення соціального капіталу як умови формування і функціонування громадянського суспільства;

2) ототожнення громадянського суспільства та соціального капіталу;

3) розуміння соціального капіталу як складової громадянського суспільства;

4) розгляд соціального капіталу як інфраструктури та утримання автономних соціальних відносин.

Через «розмитість» поняття соціальний капітал вимірюють абсолютно різними способами в залежності від контексту. Найпоширеніші показники вимірювання соціального капіталу в міжрегіональних дослідженнях - це цінності (довіра, повага до оточуючих, готовність допомагати, толерантність), членство в асоціаціях і клубах за інтересами (наприклад, профспілках), благодійність, волонтерство, розвиненість некомерційних організацій. Загальний підхід у виборі індикаторів будується з більш вузького, економічного визначення соціального капіталу як сукупності спільних норм і цінностей, які дозволяють суспільству вирішувати проблему надання суспільного блага.

Більш широке розуміння соціального капіталу, яке пояснює як позитивні, так і негативні його аспекти, включає в розгляд не тільки горизонтальні, але і вертикальні зв’язки між людьми, а також поведінку організацій та відносини між ними. Такий підхід бере до уваги, що горизонтальні зв’язки забезпечують спільнотам ідентичність і спільність цілей, але в той же час підкреслює, що за відсутності зв’язків, що з’єднують різні соціальні групи (релігійні, етнічні, соціально-економічні), внутрішньогрупові зв’язки можуть стати підставою для переслідування вузьких інтересів і можуть перешкоджати доступу до інформації та матеріальних ресурсів, які інакше могли б надати значиму підтримку спільноті (наприклад, відомості про вакансії, доступ до кредитів і т.д.). Агентство «Arts & Business» виділяє три виміри формування соціального капіталу:

• зростання (індивідів),

• зв’язку (між членами одного співтовариства або групи інтересів),

• встановлення зовнішніх контактів (з іншими спільнотами або групами по інтересам).

Центр місцевої активності відіграє важливу роль в кожній з цих областей.

Будинок культури, який став Центром місцевої активності - це не тільки установа культури, але, перш за все, соціальна спільність, здатна як суб’єкт управління на основі спільних цінностей (причетності до малої батьківщини, відповідальності перед спільнотою) перетворити соціокультурне середовище, поліпшити соціальні умови проживання відповідно  до  інтересів своїх громадян, змінюючи якість життя на краще. Все це сприяє формуванню особистості з високою культурою довіри.

Недержавні громадські організації, ЗМІ, різні неформальні громадські об’єднання з найрізноманітнішими ознаками (культурними, релігійними, професійними, за формою проведення дозвілля, загальними інтересам, захопленнями і т.п.) найбільшою мірою здатні виявити інтереси громадян місцевої громади стати головним соціальним середовищем трансляції та затвердження культури довіри та розвитку місцевої громади.

Взаємодія Центрів місцевої активності з представниками місцевого самоврядування, громадськими організаціями і бізнесом дозволяє успішно вирішувати проблеми довіри, вирішувати конфлікти, обмінюватися інформацією і здійснювати спільні соціально-економічні проекти. «Закон, договір, економічна доцільність, - підкреслює Ф. Фукуяма, - є необхідним, але аж ніяк не достатнім базисом стабільності і добробуту в постіндустріальний  період - вони повинні спиратися на такі речі, як взаємодія, моральні зобов’язання, відповідальність перед суспільством і довіра».

Доведено, що, чим більше успішних проектів організували різні фонди місцевих громад, тим більше до них довіри з боку населення і тим більше зв’язків, заснованих на міжсекторному соціальному партнерстві, що є запорукою сталого розвитку території. Міжсекторна комунікація, що виникає при цьому, відображає взаємодію між корпоративними та соціальними суб’єктами, діяльність яких спрямована на інших. У сукупності ці взаємодії утворюють соціальний капітал, що є необхідною умовою мобілізації колективних ресурсів.

Центр місцевої активності має в своєму розпорядженні реальні можливості для формування основного компонента соціального капіталу - довіри. Відомо, що довіра як психологічний стан особистості може виникати на основі ряду факторів: інтересів даного індивідуума, його установок, емоційних реакцій, попереднього власного досвіду або досвіду попередніх поколінь, адаптивних здібностей особистості. Довіра виникає, коли людина впевнена у правильності та адекватності процесів і явищ, що відбуваються в місцевій громаді, відповідності їх її ціннісним установкам. Центр місцевої активності створює реальні умови для самовдосконалення і для поліпшення соціокультурного середовища, і чим більше перспектив для самореалізації людей, тим вище ступінь довіри до процесів, що відбуваються.

Довіра як психологічний стан людини реалізується шляхом участі в проектах з розвитку місцевої громади. Будь-які позитивні результати будь-яких дій викликають у свідомості людини довіру до них і при повторенні даних дій з неминучістю ведуть до закріплення позитивної реакції довіри в поведінці індивіда. Природно, що будь-яке нове явище досліджується людиною методом проб і помилок, і в разі негативного впливу на індивіда може бути ним відкинуто, з подальшим закріпленням реакції недовіри до даного явища, навіть якщо ця негативна дія була випадковою. Ось чому центр місцевої активності піклується про те, щоб нові проекти (справи), які чинять позитивний вплив на соціально-економічний розвиток, були з самого початку сприйняті позитивно як окремими індивідами, так групами місцевого співтовариства.

Центр місцевої активності спирається на наступні джерела формування і зміцнення відносин довіри у місцевій громаді:

• вирішення найбільш актуальних соціальних проблем місцевої громади;

• спільна діяльність щодо вдосконалення соціокультурного середовища;

• можливість кожного висловлювати свої інтереси і впливати на прийняття рішень;

• відкритість та доступність інформації;

• чіткий зворотний зв’язок;

• добросовісність, чесність і компетентність лідерів;

• стійкість інститутів, «правил гри», договірних відносин та партнерських зв’язків;

• гідний імідж і культура організацій.

Отже, до характеристик соціального капіталу належать:

ціннісні складові (цінності, цілі різних соціальних спільнот локального соціуму) та інституціональні складові (соціальні зв’язки, норми, відносини). У Центрі місцевої активності разом вони беруть участь у виборі типів стратегій поведінки та встановлення рівнів довіри індивідів і соціальних спільнот один одному. Соціальний капітал - це накопичений ціннісний та інституціональний ресурс, включений в процеси розвитку місцевої громади і є індикатором її розвитку.

* - Азарова Т.В., Абрамов Л.К. Центр місцевої активності на базі будинку культури:методологія та технологія розвитку територіальної громади - Кіровоград, ІСКМ, 2010